Екранизація "Грозового Перевалу" - поверхнева як блискуча калюжа під сонцем

Для того, щоб хоча б трохи оцінити "Гроза" Емеральд Феннелл, потрібно дати їй можливість "поглинути" вас. Кожний розбитий жовток, кожен сантиметр слизу від равлика, кожна блискуча крапля дощу на екрані — усе це створено для того, щоб залишатися лише на поверхні, не заглиблюючись ні на йоту.

Третій фільм британської сценаристки та режисерки, що виходить у п’ятницю, розділив глядачів після виходу першого трейлера. Як і більшість кінематографістів, що намагалися перенести на екран дику англійську природу Емілі Бронте, Феннелл вирішила адаптувати лише першу частину готичної повісті, обірвавши її в середині, до того як романтика переростає у дослідження міжгенераційної травми. Версія Феннелл, ймовірно, містить на 50% менше сюжетних ліній і персонажів, але на 100% більше сцен із пальцями в роті, мастурбації та сексу.

У деякому сенсі, її проект був приречений на поразку з самого початку, коли на обкладинці було розміщено знаки лапок навколо назви; це був спосіб Феннелл передбачити критику, яку нещодавно висловили журналісти. "Я не можу сказати, що знімаю "Грозу", це неможливо," — сказала режисерка під час довгого прес-турне фільму. "Але я можу сказати, що знімаю свою версію цього твору."

Ці лапки не лише вказують на суб’єктивність, але і на самі собою стали посиланням. У середині XIX століття фільмові назви часто з’являлися в трейлерах в лапках — як спосіб відрізнити назву фільму в тісному текстовому просторі постера або як стилістичний елемент епохи німого кіно. Цей кінематографічний стандарт зник до 1960-х років, але відновивши його, Феннелл сигналізує глядачам, що її фільм має більше спільного з кінематографічною історією, ніж із Бронте.

Насправді, адаптація Вільяма Уайлера 1939 року — з її розкішними костюмами та романтичним акцентом — виглядає кращим супутником, ніж оригінальний літературний матеріал. Для своєї переробки 2026 року Феннелл працювала з костюмеркою Жаклін Дюран, створивши десятки костюмів (одна тільки Кеті, у виконанні Марго Роббі, мала 50), натхненних розкішними, безтурботними та ексцентричними образами середини XX століття. Під час роботи над фільмом Феннелл надавала книгу, яка важила кілька дюймів, із візуальними посиланнями від Скарлетт О'Хара в "Звіяних вітром" (1939) до "Шкіряного ослика" (1970). Якщо це ще не було очевидно, періодична точність — це концепція, яку Феннелл просто не сприймає.

“Ми всі думаємо, що знімаємо історичну драму до певного моменту, а потім виявляється, що це виглядає, як фільм 90-х або будь-якого іншого часу, коли його знімали”, — сказала вона, виступаючи разом із Дюран на сесії запитань і відповідей у лондонському музеї Вікторії та Альберта. "Ми знімаємо костюми. Ми створюємо фільм. Це важлива зупинка уяви."

Костюми Кеті у фільмі Феннелл часто нагадують стиль Уайлера: вона дражнить персонажа Ізабеллу Лінтон її безнадійним захопленням Гіткліффом у маєтку Трашкросс Грейндж, при цьому носячи білу тюлеву сукню з оксамитовими аплікаціями, що нагадує плаття, яке на екрані носила актриса Мерл Оберон в 1939 році. Далі йде червона оксамитова накидка з капюшоном та білий хутряний рукавичник, які Роббі носить, коли Кеті вперше відвідує Везерингі-Хайтс після заміжжя за Едгаром Лінтоном. Оберон теж носила подібний оксамитовий капюшон з хутряними вставками у версії Уайлера.

“Коли мене запитують, чому костюми виглядають саме так, мені важко відповісти”, — зізналася дизайнерка Дюран у Лондоні. "Це, певною мірою, інтуїтивно-емоційне рішення." Феннелл погодилася: “Це не стосується періоду, це стосується емоційної правди.”

Початкові рецензії на версію Уайлера також виявили схожу чутливість. У 1939 році кінокритик "New York Times" Френк С. Нагент похвалив фільм за те, що він "емоційно сприйнятний як за змістом, так і за привабливістю", хоча ще в минулому столітті існувала боязнь образити "прихильників Бронте". На думку Нагента, будь-які творчі волі, взяті Уайлером, зберігали те, що він вважав головною темою роману: жорстоке кохання між Гіткліффом та Кеті. “Те, що вони зробили, це просто скоротили непотрібне і внесли важливіші деталі у більш чіткий і яскравий фокус”, — написав він. Без сумніву, Феннелл з радістю прийняла б таку рецензію сьогодні. Чи зможуть глядачі сприйняти її адаптацію в подібному дусі, покаже час.

Зрештою, Феннелл посилається на певний період в історії, але це не 1847 рік, коли Бронте написала роман, і не кінець XVIII століття, коли відбувається дія. Обравши свої посилання із великого екрану, а не з історії, вона створила фільм для кіноманів, а не для книжкових черв'яків. Результат може бути таким же поверхневим, як калюжа в сонячний день, але він точно ловить світло.

Підписуйтесь на наш Телеграм канал

Підписуйтесь на наш канал і будьте в курсі всіх останніх подій України та Світу

Відкрити канал